Український народ має свою багатовікову історію.
Одним із сіл України є село Конищів
Мурованокуриловецького району Вінницької області.
Його історія нерозривно пов’язана з історією
Поділля, що є складовою частиною Правобережної України.
Здавна територія була заселена слов’янськими
племенами. В середині 13 століття войовничі орди монголо-татарських загарбників
захопили майже всі східно слов’янські землі, в тому числі і Конищів.
Населення села в основному займається
землеробством.
Сама назва села Конищева походить від того, що
місцевість була вкрита лісами, ярами. В них водилося багато куниць і старожили
свідчать, що це вплинуло на назву села.
Осівши в теперішній місцевості, перші поселенці
займаються скотарством і хліборобством. Пізніше рубали ліс, а також були відомі
як справжні гончари. Для розвитку цього ремесла тут були всі сприятливі умови.
На південний захід від села були і тепер є великі поклади червоної глини.
В середині 20століття село Конищів починає значно
розширювати свою територію.
Село Конищів знаходиться в 14 верствах від
повітового містечка Нової Ушиці і в 18 верствах від залізнодорожної станції
Копай город, розміщене на підвищеній рівнині, у витоків річки Жван, на самій
границі з Могилівським повітом.
З півдня продовження села є присипане село Богушівка.
Село має охайний вигляд, все в садках, вулиці широкі і прямі. Кліматичні умови
благополучні. Ґрунти частково чорноземні, частково глинисті. в історичних
документах Конищів згадується в 16 столітті. За ілюстраціями 1530 і 1542р.р. він
видається зовсім малоземельним; в 1578р. належав Яз ловецьким, в 1661р. був
власністю Богушів, які очевидно і є засновниками села Богушівка, яке згадується
в той же рік як власність Богушів, в той час вона була зовсім розорена. Чи було
подальше землеробство спільним для обох сіл, невідомо; за ілюстраціями 1678р. відомо
що частина села Богушівка залишилась ще власністю Богушів, і рахувалось тут не
менше 118 дворів, а за другу частину села йшла суперечка між Станіславом Ленкоронським і
спадкоємцями Станіслава Чурила. В 1734р. обидва поселення піддавалися нападам
гайдамаків під керівництвом молдаванина Осокора Мироненко, котрих запросили самі ж селяни, незадоволені
своїм підстаростою. При чому в Богушовці знищені були всі євреї, які тут проживали, а в Конищеві
загін повстанців захватив поміщицьких коней і волів, та невдовзі сам був
розбитий загоном польських вояків. Пізніше обидва поселення належали
Дунаєвським, а потім Стадницьким.
Поселення складається з селян - малоросів, землеробів, землекопів. Було
поширено ремесло ткацтва. Вплив темних елементів на не письменних людей
визначився в час звільнення селян від кріпосної залежності і складання
статутних грамот, коли для заспокоєння невдоволених селян треба було викликати
в Конищів команди війська, де було здійснено майже поголовно екзекуцію селян.
Православних в Конищеві 876 чоловіків; 831 жінка
Католиків: 16 чоловік, 18 жінок.
Євреїв: 4 чоловіки, 6 жінок.
Православних в Богушівці: 266 чоловік, 284 жінки;
Католиків: 138 чоловік, 143 жінки.
Євреїв: 10 чоловік, 10 жінок.
За розповідями, церква, побудована в Конищеві є
третя в Конищівському приході, місце першого храму, про який же не збереглося
ніяких подробиць, вказують у садибі
селянина Прокопа Бойчука, його саду; про цю церкву відомо тільки, що вона була
посвячена на честь Св. Апостола Іоана Богослова, що підтверджується печаткою
церковного старости. Припускають, що вона була прикоротила своє існування з
побудовою нового храму, побудована на кошти прихожан в 1749 році і висвячена
вже в честь Чуда Св. Архістратеча Михайла. Церква була деревинна проіснувала до
1881 року хоч в 1874 році мало не згоріла від забутої в неї свічки. Нині
існуючи дерев’яна одно купольна церква разом з дзвіницею висвячена в 1886 році
в честь Казанської ікони Божої Матері, вартість її була 1100крб.; Іконостас
перенесений з святої церкви трьох ярусний. В храмі є ікона Казанської Божої
Матері, з дорогоцінними прикрасами. Точна копія справжньої ікони, прислана в
дарунок Конищівським селянам в 1865 році від імператора Олександра!! Село
Богушівка спочатку було самостійним приходом з дерев’яною церквою в честь Св.
Великомученика Георгія Побідоносля. Після ревізії протоєрія І. Скворцова, ця
церква внаслідок старості була перебудована в 1835 році залишилася приписаною
до Конищівського приходу.
1890 року
прихожани побудували замість неї нову дерев’яну церкву в честь Св. Князя
Олександра Невського, яка є діючою і досі
Довго тривалість свого служіння при Конищівській церкві відзначалися:
Іоан
Сімешкевич- впродовж- 44 років( з 1805 -1849рр.) тут померлий і похований на
церковному подвір’ї;
Ілля Зелінський з 1851-1886рік..
Церковна земля була тільки в Конищеві кількість
десятин, 3 сажні в тому числі і садиби 4 десятини, 1920 сажнів, став – 1
десятина, орної землі 88 десятин 1683 сажні і хутір 1 десятина 1200 сажнів.
Церковна приходська школа діє в Конищеві з 1862р.
з 1893 року знаходиться у приватному будинку.
В
1450-1556р. була 86 нападів. Над українськими землями нависає загроза
турецького поневолення. Не залишаються осторонь і татари. Трудове населення України
веде героїчну, часто нерівну боротьбу з турками і татарським ордами, які
доходили аж до східного Поділля.
Польський король і литовські князі зовсім не
цікавилися долею українського народу. Вони не приділяли належної уваги захисту
України від турків і татар : Український народ, в тому числі і конищани,
власними силами захищалися від ворогів.
Ні руйнівницькі напади татаро-турецьких орд, ні
загарбницька політика Польщі і Литви, не могли зупинити загальний процес
розвитку нашого рідного краю.
Населення Конище ва починає збільшувати своє
землеволодіння, за рахунок вирубки лісів і звільнення площ під посіви зернових
культур.
Загальна площа землі, яка оброблялася починає
збільшуватися.
Розширюється село, збільшується збирання врожаю. В
селі поступово починає відроджуватися скотарство і гончарство.
В кінці 16ст. починає посилюватися боротьба
українського народу проти польсько-шляхетського панування. В 1793 році село
разом з Правобережною Україною було приєднано до тієї частини України, яка вже
не входила до складу Російської держави. Кріпосне право було важким ярмом для
трудового народу. Обтяжені подушною платою, рекрутськими наборами, віддаючи
свою працю поміщикові, селяни жили безпросвітним життям.
Реформа 1816 року не внесла корінних змін у
суспільне життя селян але вона мала деякий вплив на загальний стан трудового
населення.
Деякі селянські сім’ї
викупившись від поміщика, починають оселюватися на окраїнах церковних володінь.
Після реформи 1816 року в царській Росії починає
швидко розвиватися капіталізм.
Після скасування кріпосного права становище майже
не змінилося, земля залишилася у руках графа Стадницького. Селяни брали землю в
оренду і виробляли своїми інвентарями та худобою більшу частину
сільськогосподарського року на полях поміщиків.
Жили селяни у важких умовах, маленька хатинка під
соломою, поганий одяг, немає вдосталь хліба. Ні про який відпочинок селяни не
могли думати. Серед народу існував віра в Бога і загробне життя.
Революційні події в Петербурзі знайшли свій
відгонім і на далекій південно західній окраїні Російської імперії, на Поділлі.
У 1906 році селяни розгромили фільварок графа
Стадницького. Розгнівані селяни вигнали на поле худобу, розібрали селянський
хліб, розгромили приміщення складів, корівників та інших будівель. Селяни
захопили своїми руками паровий млин
Хазяїном
якого був
єврей Гедаль. Нова хвиля революційного піднесення прокотилася в країні в 1916
році.
Восени
1917 року через село проходив уланівський кавалерійський полк, командир якого
розповів селянам про революцію, про те, що скинули царя. Видано декрети «Земля
селянам» «Фабрика заводи робітникам»
…йшла громадянська війна. На околицях села
розгортались військові дії пероти денікінських та врангелівських військ. В
середині листопада 1918 року до Конищева ввійшло військ директорії. Від рук
петлюрівців загинули Гнатюк, Криштофор Пилип, Криштофор Марко, Мазур Дмитро. В
цей період старостою сільської управи був Мазур Пилип, секретарем Заєць Іван.
В
1918-1019 роках почали ділити землі графа Стадницького. Землеупорядником був
Блохін, представником від селян виступив Муржак Семен Антонович.
В 1918
році в селі була приходська школа, приміщення якої наймали в жителя села Мазура
Полікарпа. Вчителем був житель села (прізвище невідоме). Батьки діти яких
вчились в школі, платили за оренду приміщення і жалкування учителю. Пізніше
наймали приміщення для школи в центрі села в хаті Корчового Івана, а вчителем
був Кравчук Йосип Петрович. Крім того була земська церковно-приходська школа, в
ній було впроваджено закон божий і кожної суботи на заняття приходив священик,
а учителем був Савчук К.
В
1919-1920 роках в селі була голодовка,
хвороби, тиф. Лікарів не було і люди помирали. Через наше село тікало багато
австрійців, мадяр, гайдамак, свинців, петлюрців, деникинців, поляк. Вбили
молодого хлопця Гнисюка, ґвалтували дівчат, спалили кілька хат, зокрема
Криштофора Пилипа, Мазура Дмитра.
В 1924
році в Ялтушкові було організовано район і наше село стало Ялтушківського
району. Тоді ж організувалась кооперація «Корость», керівники Войтенко Кифір та
Гелетюк Кость.
В
1921-1924 роках був голод на Поволжі і на всій території України, в тім числі і
селі Конищеві. Держава вимагала щоб селяни здавали продрозверстку, а заміжні
селяни не хотіли давати зерно і закопували його в землю.
В цей
час у Конищеві було створено комсомольський осередок, секретар якого був
учитель з Підлісного-Ялтушкова – Лейзенбах, а пізніше Дерюк Й, Дудка Петро.
З
декретом радянського уряду в липні 1920 року в селі був створений революційний
комітет. В ці роки вже був створений комітет незалежних селян. Головою
комнезаму був Луцишин Кость. В сутичці з куркулями в 1924 році було побито
Звірхановського Махайла, вчительку Козловську Анюту, решта активістів
повтікали. Луцишину Костянтину спалили хату.
В
1926-1927 роках в селі було створено бурякове товариство. Організовувались
гуртки по спільному обробітку землі, потрібно було сіяти і вирощувати цукровий
буряк для Ялтушківського цукрозаводу. Головою сільської ради в той час був
Лахматюк Дмитро, секретарем Голубович-син священник, пізніше Крепланівський
Василь. В 1929 році були загальні села, було поставлено одне питання
«Колективізація». На цих зборах до колгоспу записались 53-и одноосібних
господарства: Войтенко, Дудки, Кобилецькі, Звірхановський
Артем, Назарінські, Луцишин Кость і інші.Головою колгоспу обрали
Бабенка Федора, а колгосп дістав назву "Більшовик”.Голови колгоспу часто
мінялися,так за невеликий період їх
помінялось аж дев'ять.
У
березні 1931 року організувався другий колгосп, який дістав назву імені Ворошилова Головою колгоспу обрали
Стасюка Сарафона Яковича, після нього колгоспом керували Гелетюк Арсень,
Берестовий, Шеремета, Стрілецький,
Андрущак Федір Тимофійович. На хуторі Бойкова організувався колгосп який назвали «Червоноармієць», що знаходиться за п'ять кілометрів від Конищева.
Головою
обрали Янковську Марію Федорівну. Це був маленький колгосп, хутір мав тільки 30 садиб, в
колгоспі працювало 33 жінки. Землі було 200Га, машин, не було все робили кіньми і вручну. Сіяли
на полях різні культури гречку, буряки, просо, ріпак, кукурудзу, коноплі, льон.
В 1936 році колгосп став бригадою колгоспу ім.
Ворошилова, а з 1937 року жителі почали переселятися в нові будинки в селі, а
хутір Байкова перестав існувати.
В селі Богушівці колгосп заснували в 1930 році.
Спочатку тут було два колгоспи – «Шлях Леніна» і єврейський штерн «Зірочка» але
цей колгосп згодом приєднався до колгоспу «Шлях Леніна»
Голодомор
У 1932 році велика засуха призвела до того що на
полях все повигоряло внаслідок чого в 1933 році був страшний голод. Люди
вмирали по 10-15 чоловік на день. При сільській раді була спеціальна команда і
підвода, яка збирала по селі померлих і вивозила на кладовище. Бували випадки,
що люди самі приходили до сільської ради опухлі, голодні і тут вмирали, щоб вже
команді не приходилось забирати їх з дому. Від того що хотілося дуже їсти люди
доходили до божевілля. Стався страшний випадок Гвоздецька Наталка зарізала
косою свою дитину – трьох річного хлопчика Жору. В хату зайшла сусідка Сторожук
Докія, побачила скоєне і пішла до сільської ради заявила. Голова сільради Швець
Петро і судовиконавець забрали її і відправили відбувати покарання, десь
дорогою вона так і загинула. Дуже багато жителів села Конищів забрав страшний
голодомор 1933 року.
Велика вітчизняна війна
(1941-1945р.р)
22 червня 1941 року о 4 годині ранку віроломно напали
фашисти на нашу країну. понад 300 жителів Конищева одягнулись в сірі солдатські
шинелі і пішли воїнам на захист Вітчизни. Багато юнаків та дівчат фашисти
вивезли до Німеччини на каторжні роботи.
З
Конищева взяли 98 чоловік – 9 не повернулося.
З
Богушівки взяли 41 чоловіка- 2 не повернулось.
З
Ягідного взяли 7 чоловік – 2 не повернулося.
У 1941 році у вересні в Конищів прибув Муржак
Федір Михайлович, який служив у Дубновськім РВВС. Коли відступали війська з
України.
його разом з
іншими залишили в тилу ворога. Тут в Конищеві і навколишніх селах
він організував підпільну групу в яку увійшли Бложко Микола, Таран Степан,
Волкова Олександра, Хлопецький Ф., Кобилецький М., Якимцов – робітник Донбасу,
Нізірінський С., Якимцова М., Шмирко С., Кравчук М., Криштофор М. Аптекар зі
Сніткова Строфов постачав партизанам медикаменти. Пізніше партизани налагодили зв’язок
з поліцаєм цукрового заводу Савченком і машиністкою Дубель Лідією. Писали
прокламації, а машиністка передруковувала їх на машинці.
Коли
виникла загроза розкриття, то поліцай Савченко організував підводу і вивіз
машиністку і машинку, ящик патронів і гранати у безпечне місце, а сам пішов у
партизани. Партизани оперували по селах Барського, Копайгородського,
Мур-Курилорвецького, Ново Ушицького районів. Таран Степан роздобув
радіоприймач, який дав йому учитель з Гулівської Слободи, кожен день слухали
інформацію з Москви і правду про те, що діється на фронтах. Ліда Дубель друкувала
листівки, які розклеювали по селах. Листівки доставляли Якимцова Даша і
Нізірінський Стах. Партизани шкодили німцям як могли
В 1943 році
фашисти вночі оточили хату лісника Вільчинського, а партизани потомлені
відпочили, зав’язався нерівний бій. Одного партизана вбили, решті вдалося
втекти і врятувати двох дітей лісника, а батька, матір, дружину і
дівчинку-єврейку, яка переховувалась у лісника фашисти взяли в полон. Катували
їх до смерті, але вони не видали партизан. Німим свідком цього залишилися стіни
оселі, яку спалили німці. Залишився партизанський квиток Муржака Федора
Михайловича №300/50, видатний начальником, особливого відділу партизанського з’єднання Мельника.
В селі Конищів теж були німецькі прислушники –
поліцаї. Робили облави на людей, відправляли в Німеччину на каторжні роботи
це Гринюк Юхтим, Мазур Степан,
Ковальський Петро. Гринюк Юхтим застрелив Плаксій Ганну. Мазур Степан видав
Ковальського Полікарпа, який в той час був головою колгоспу і не хотів дати
зерна і продуктів німцям. Фашистська
окупація села тривала понад 970 днів та населення Конищева вірило в неминучу
перемогу над ворогом.
22 березня 1944 року Червона Армія звільнила село Конищів і в цілому увесь район від німецьких
загарбників. Головою колгоспу «Більшовик» став Смоляк Герасим, однак побувши до
весни пішов на фронт, в селі залишились одні жінки. Люди ходили пішли на станцію
Котюжани по зерно. Поля копали лопатами, волочили коровами. Але жінки вистояли
і змогли пронести важкий чоловічий труд роки війни на своїх плечах.
У 1947 році був голод, людям жилося надзвичайно
важко. Держава встановлювала великі налоги, потрібно було здавати м'ясо, яйця,
молоко. Було накладено велику позику. Люди які могли так рятувались від голоду.
Багато з них їздило в західну Україну, вимінювали продукти на одяг.
В 1950 році
колгоспи « Більшовик» ім. Ворошилова об’єдналися в одне господарство, якому
дали назву «Україна». Начинаючи з 1955 року колгосп «Україна» починає
інтенсивно відбудовуватися. Побудували нові корівники, птахоферму, звіроферму,
пасіку, зерно магазин, тік, новий хлібопекарський цех, млин, олійню.
Прикрасилося село новими добротними житловими
будинками.
Побудували новий будинок культури, школу, кантору
колгоспу, дитячий садок, багато квартир для спеціалістів.
На період з 1914-1995р. керували колгоспи:
1.
Муржак Василь Григорович
2.
Нагорняк Остап Миколайович
3.
Кагляк Наталія Петрівна
4.
Мазур Василь Петрович
5.
Лозінський Антон Іванович
6.
Дорофійчук
7.
Мазур Василь Петрович
8.
Працьовитий Петро Михайлович -1962-1975р.
9.
Лабатюк Петро Юхимович
-1975-1995р.
